Дівчинка, яка тримає світло - українська казка, яку не знайдеш в жодній книжці, але яка сама тебе знайде.

Дівчинка, яка тримає світло. 

У місті, що ховалося між тінями й заголовками новин, на девʼятому поверсі будинку, що скидався на стомленого велетня, жила дівчинка. Вона чула війну навіть тоді, коли її ховали під подушками.

Подушки нічого не приховували. Вони лише вдавали, що можуть.

Дівчинка знала, що темрява — це не просто відсутність світла. Це місце, куди ховається тиша, коли втомлюється бути тишею.

Вона боялась. Але не так, як бояться зазвичай. Її страх був загорнутий у білу муфту — стару, з витертим хутром і запахом диму. У муфті було серце. Або навіть багато сердець. Тих, що билися одночасно. Тих, що ще не здалися.

У її кімнаті був ліхтар. Він стояв у кутку, наче чекав на своє чергування, старий і трохи чуднуватий. Його абажур нагадував капелюх дивака, що колись працював ілюзіоністом, а тепер просто світив, коли ніхто не дивився.

Це був не просто ліхтар. Це був світловід. Один із тих, яких вже не роблять. Бо такі ліхтарі живляться не струмом, а спогадами. Їм потрібна темрява, щоб жити.

Він загорявся, коли приходила тривога. Його світло було медовим. Воно текло по стінах, як сон на очі, і лишало по собі тишу, в якій можна було дихати.

— Ну от знову, — сказав ліхтар, коли сирена простягла свої довгі кістляві пальці по дахах.

— Я знаю, — сказала дівчинка і посунулася у свій сховок за шафою, що пахла старим деревом і спогадами. — Але ти ж тут?

— Завжди, — відповів ліхтар. Його голос був низьким, як у тих, хто бачив багато ночей і ще більше ранків. — Я з тими, хто бачить світло навіть у темряві.

— Як я?

— Саме так.

Дівчинка не плакала. Вона давно вже розуміла: сльози — це мова, яку не всі чують. Тож вона слухала. Слухала тріск лампочки, що нудьгувала. Слухала гул «мопедів» за вікном. Слухала, як мовчить муфта.

Іноді вночі муфта щось казала. Шепотом. Голосами тих, хто зараз у полях, в окопах, у потягах, у селах, що зникли з карт, але не з пам’яті.

Світловід нахилився до неї, і його світло стало тихим:

— Темрява — не порожнеча. Вона — ґрунт. Там росте пам’ять. Там проростає світло. Якщо його не забути.

І дівчинка заплющила очі. І побачила:

• ліхтарі у підземках,

• лампи під ковдрами,

• вогонь у маминих грудях,

• і зірки, що чекали ранку, але ще світили.

І вона знала — одного дня ліхтар розповість її історію іншим.

Дітям, які ще тільки вчаться не віддавати темряві все.

Вона усміхнулась. Тихо.

Як усміхаються ті, хто вже щось втратив —

але знайшов щось глибше. Світло.

Яке можна тримати.

Навіть у кулаці.

Навіть у муфті.

Навіть у собі…

І всміхалась.

Тихо. Як вміють ті, що вже щось втратили —

але вирішили все одно залишитися добрими.

Бо хтось має.

І якщо не вона — то хто?

Аурелія Ві.