Стати волонтером під час війни: 7 історій від чернігівської ІТ-команди

Місто-герой Чернігів, яке понад місяць перебувало в облозі російських військ, — рідне місто IT-компанії SendPulse. Саме тут розташований головний офіс компанії, підвал якого з перших днів війни перетворився на укриття для працівників та їхніх родин.

За час облоги декілька колег втратили домівку внаслідок бомбардувань, хтось провів тижні у сховищі, а хтось під обстрілами покинув рідне місто, прихопивши із собою лише один рюкзак. Частина команди стала до лав ЗСУ та ТРО.

Колеги допомагали один одному в пошуках житла на заході та центрі України, планували безпечні маршрути евакуації з Чернігова та знаходили час і сили для допомоги іншим. У цій статті — сім надихаючих історій про волонтерство, віру та мрії співробітників SendPulse.

Юлія Прима, маркетолог

Досі не можу назвати себе волонтером. Поки знайомі забезпечують усім необхідним добровольчі батальйони, розвозять гуманітарну допомогу в села Чернігівської області, закуповують «такмед» рюкзаки й налагоджують виробництво броніків, я роблю те, що вміла ще до війни — пишу тексти.

У моїй історії немає жодної кінематографічності, лише воєнна буденність. На початку квітня колега запитала, чи маю я можливість і бажання написати текст для волонтерів — і я, звичайно, відповіла «так».

Неможливо сказати інше після того, як залишилася жива й ціла після авіаудару по моєму дому. Тоді загинуло 47 людей, а в мене лише два невеличкі шрами й можливість щодня крокувати в майбутнє, до перемоги. Як тут залишитися на місці?

Будинок Юлії Прими у Чернігові, з особистого архіву

На постійній основі я разом ще із двома колегами веду соцмережі благодійного фонду «Іскра Добра», котрий з першого дня війни допомагає рідній Чернігівщині.

Російська армія «звільнила» мене від улюбленої буденності: подорожей, спортзалу, танців, прогулянок з друзями, посиденьок у кафе, офісного життя, ігор у «Мафію»… Ці й ще тисяча активностей заморожені, щоби зосередитися на головному — роботі та допомозі волонтерам.

Наразі я живу в батьків у маленькому містечку. Тут мінімум активностей, тому часу для ведення соцмереж більш ніж достатньо. Без проблем роблю пости ввечері чи на вихідних. Якщо в мене чи в колег з’являються плани, завжди є той, хто може «підхопити» завдання, щоб інші відпочили, переключились і не перегоріли.

Зараз нам усім потрібна надія, відчуття належності до чогось більшого й новий сенс. Кожен, хто здатен діяти, має місце й роль. Мої тексти допомагають благодійному фонду продовжувати роботу: медійність волонтерів і заклики донатити перетворюються на їжу, медикаменти та надію для земляків, котрі втратили житло і близьких. Навіть найменша допомога стає вкладом у загальну справу.

Волонтерство допомагає вистояти, не зламатись, не дати себе перемогти морально. Написати текст, підібрати фото, викласти пост, оформити сторіс означає прожити день не дарма. Це моя протиотрута від смерті і війни.

Банально, але весна і війна загострюють одне й те ж бажання — жити. Поїхати за кордон у пошуках нового досвіду, а не прихистку від куль. Навчитися вільно розмовляти англійською. Відвідати фестиваль Burning Man. Отримати права. Зробити тату. Стати матір’ю. Творити.

Я хочу продовжувати своє затишне життя. Певні речі завжди тепер будуть сприйматись і робитися по-іншому, але війна підсвітила: у мене була чудова буденність. Дуже-дуже хочу жити. Навесні під час війни — особливо.

Дмитро Селех, маркетолог

Майже місяць я жив у Чернігові під активними обстрілами. Після того, як я виїхав до безпечного регіону, у мене з’явилося почуття провини, що я не приношу хоч якоїсь користі.

Я почав шукати можливість допомогти у регіоні, де перебуваю. Але варіант знайшов мене сам — колега запропонувала вести соцмережі чернігівського благодійного фонду «Іскра Добра».

БО «Всеукраїнський Благодійний Фонд «Іскра Добра», Instagram
БО «Всеукраїнський Благодійний Фонд «Іскра Добра», Instagram

Я допомагаю тим, що вмію робити: пишу тексти, публікую дописи, пропоную варіанти ведення соцмереж, щоб у результаті якомога більше людей дізналися про фонд. Бо чим більше людей бачать дописи — тим більша ймовірність донатів, а чим більше донатів — тим більша кількість потребуючих отримає допомогу.

Для мене волонтерство важливе через причетність до спільної справи, у результаті якої люди, що потребують допомоги, отримують її. Після війни хочу просто повернутися до звичного життя: гуляти скверами Чернігова, кататися на мотоциклі, пити каву в улюбленій кав’ярні, бачитися частіше з рідними та близькими. На перший час цього буде достатньо :).

Ірина Рожкова, менеджер з продажу

Я не можу сказати, що я волонтер, просто є багато друзів, які пішли в армію і від них надходили запити на форму, бронежилети, ліки, взуття тощо.

Оскільки ми з чоловіком поїхали на захід України на другому тижні війни, у нас була можливість усе знайти та купити. Тут ми знайшли організації, які постачають медикаменти для лікарень та ЗСУ, та домовилися з ними відправляти допомогу в Чернігів. Також я адмініструвала групу моїх друзів волонтерів, які закуповували ліки для адресної доставки до Чернігова та возили гуманітарку для армії.

Фото з особистого архіву Ірини Рожкової

Паралельно ми відкрили свій благодійний фонд і плануємо ввозити гуманітарну допомогу з Європи, зараз шукаємо партнерів. Також плануємо купити машину для ЗСУ, є такий запит від наших друзів на фронті.

Бронежилети, військову форму, взуття, білизну, спорядження, каремати, генератори ми закуповували за власні збереження, збори не відкривали. Тому, хто хоче задонатити, будемо раді zaitsev-fund.help :).

Два тижні тому я народила дитину і зараз всю увагу приділяю їй. Але планую допомагати далі. Ми з чоловіком хочемо допомагати мешканцям Чернігова, які залишилися без житла або яким треба робити ремонт. Але все залежить від того, чи буде в нас фінансування.

Волонтерство для мене — це просто виконання прохань друзів. Хтось воює, а хтось допомагає, як може, тим, хто воює. Після війни мрію повернутися додому.

Юлія Михайлюк, редактор блогу

Мої свідомі кроки в напрямі волонтерства почалися ще в студентські роки. Тривалий час це були «суботники» — альтернатив тоді не було або я не бачила їх. Коли почалася війна на Донбасі, допомагала на складі «Волонтерської сотні» Арсенія Фінберга, куди кияни зносили одяг, їжу, посуд та інші речі для переселенців із Донбасу. Збирала гроші на екіпірування, а потім і на лікування хлопців.

У перші дні війни я фізично не могла всидіти на місці. Ми з моєю — уже бойовою — подругою знайшли в нашому районі склад, куди люди зносять теплі речі, їжу, технічні засоби тощо. Відстоювали по 2–3 години у чергах в аптеки, відносили у штаб ліки, обігрівачі, ковдри. І знову шукали екіпірування для знайомих. Коли окупанти вийшли з-під Києва, їздила розбирати сліди «русскава міра» в Бучу, Ворзель, Гостомель. Й участь у «диванній сотні» — це само собою.

Прибирання в Гостомелі та Бучі, з особистого архіву Юлії Михайлюк

Єдиний проєкт, у якому я беру участь на постійній основі, — допомога в притулку «Сіріус». Уперше я потрапила туди півтора роки тому як фотоволонтер. І до війни їздила кожні 2–3 тижні. Мене вразила кількість тварин — понад три тисячі, адже це найбільший притулок в Україні. І те, що багато з них абсолютно дикі: бояться вийти з вольєру, їм не цікаві іграшки, вони не вміють бавитися з людиною й навіть дивитися на неї.

Соціалізація й реклама — те, чого дуже не вистачає тваринам із притулку. Без цього песики не мають жодного шансу вийти звідти. І це те, на що в адміністрації не вистачає сил. На щастя, чимало тварин мають кураторів і тих, хто їм допомагає. Я в групі підтримання кураторів. Крім поїздок у притулок, публікую оголошення в групах із прилаштування тварин.

Хвостики в притулку «Сіріус», з особистого архіву Юлії Михайлюк

Мене дуже мотивують результати: песик знаходить родину і я знаю, що якась частина моєї заслуги в цьому теж є. Мені хотілося б робити більше, але навіть маленька допомога краще великого співчуття.

Волонтерство мені подобається і як процес, і як результат. Для мене це не тільки можливість зробити світ трохи кращим, а й поспілкуватися з людьми, з якими я інакше б не зустрілася. Зазвичай я приділяю волонтерству час на вихідних — раз на кілька тижнів — тож це зовсім не складно. Якщо це фізична праця, то моральне задоволення завжди сильніше за втому.

Було б круто створити єдину платформу, де координатори різних проєктів могли викладати оголошення, що їм потрібні помічники. Бачу, що люди часто «мають час та натхнення» долучитися до доброї справи, але не знають, куди їх спрямувати. Сама не раз стикалася з цим.

Зараз я нічого не планую. Знаю, що перемога буде за нами. Мрію, щоби мир настав якнайшвидше. І дуже хочу, аби росіяни дізналися правду і відбулася денацифікація — щоби «побєдобєсіє» не мало шансів повторитися.

Євгенія Губко, event-менеджер

На сьомий день війни я наважилася поїхати з Чернігова в безпечніше місце й через чотири дні дороги опинилась у Чернівецькій області. Після реєстрації, мене відправили до волонтерського центру, де давали їжу, речі, матраци, подушки, ковдри тощо. Для мене це був шок — люди такі добрі, так сильно допомагають. У той момент я зрозуміла, що теж хочу бути корисною.

Я щодня приходила до волонтерського центру й там плела маскувальні «кікімори» для військових. На обід ми пили чай з печивом та кожен розповідав свою історію, адже там було багато людей із різних міст України.

Я жила з тіткою мого нареченого. Вона підтримувала звʼязок із двома храмами в Чернігові, де під час бомбардувань та обстрілів перебувало приблизно 800 людей, а також спілкувалася з мешканцями декількох селищ, які потребували різної гуманітарної допомоги.

Ми почали налагоджували логістику та змогли направити необхідну допомогу з волонтерських організацій Західної України в ті місця.

Фото з особистого архіву Євгенії Губко

Коли ми вирішили їхали до Києва, також максимально завантажили наше авто допомогою для цих селищ.

Мені було в радість допомагати людям і військовим. Це відволікало від поганих думок та цілодобового читання новин. Мій робочий день був такий: одразу після ранкової зустрічі з командою у Zoom бігла до волонтерського центру, там була до обіду, а потім приходила додому і працювала до пізнього вечора.

Мені ставало легше від думки, що завдяки моїй праці військові можуть маскуватися і вбивати русню, що літня бабуся отримає ліки, матуся з немовлям — памперси та суміші, інші люди — їжу. Для мене ця робота була дуже важливою. Як кажуть: «Життя — бумеранг. До того й ведеться: що віддаєте, те й повернеться».

Я мрію поїхати до Чернігова, обійняти своїх близьких і друзів, виїхати з усіма на природу й годинами розмовляти, смажити шашлик, грати в ігри, співати, танцювати та сміятися. Хочу повернуться до колишнього життя та реалізовувати свої плани, які були до війни.

Дмитро Бохан, chatbot-менеджер

Мені хочеться якомога більше допомогти військовим та тим, хто їх підтримує, щоби наблизити перемогу у війні.

Я маю гурт. Ми співаємо пісні та граємо у волонтерських пунктах, де сортують їжу, плетуть сітки тощо. Граємо на вихідних та після роботи, інколи встигаємо під час обідньої перерви.

Гурт «4.5.0.», Instagram

Це займає небагато сил, тому що я дуже давно граю та маю великий досвід. У планах — їздити у військові частини та шпиталі.

Мрію, щоби ми закінчили цю війну гідно та не поступилися своєю свободою.

Руслан Федоренко, customer support

З початку війни минуло майже два тижні, як ми з сім’єю вирішили поїхати з міста. Через деякий час батьку почало рвати дах від «нічогонероблення». Він вийшов на зв’язок зі своїми товаришами, які тільки-но почали волонтерити.

Тоді вони мали везти генератори в Чернігів, та міст уже було зруйновано. Вони забрали батька на допомогу та в той же день мали дістатися до міста. Вони зламались і поки лагодили машину, уперед поїхали інші волонтери. Їх розстріляли на під’їзді до міста.

Один автобус вирвався і на голих колесах повернувся на СТО, де був батько з товаришами. На декілька днів поїздка відклалася.

Я вже потім вирішив допомогти хоч чимось і поїхав перегружати генератори з машини в машину. У той же день вони вже були в Чернігові.

Фото з особистого архіву Руслана Федоренко

Ще за тиждень я оголосив про збір коштів, аби придбати пальне для поліції, МНС та ТРО. Дякуючи команді SendPulse, у перший день вдалося зібрати майже 12 000 грн.

Дорога зайняла три дні та сотні кілометрів, але була результативною — ми доставили у Чернігів 250 л пального та інші потрібні речі. Отак якось я вирішив «взяти і зробити», аби бути корисним хоч чимось.

Я ніяк не поєдную роботу та волонтерство, просто роблю це у вихідні дні :). Люди життя віддають за наш спокій, чи я не можу віддати таку дрібницю, як гроші?

Після війни нічого не планую, окрім усмішок і безтурботних вечорів на заході сонця в рідному Че :).

·
1174
·
super 2
Головна