Сергій Параджанов: Митець і вічний революціонер

«Я вірменин, який народився у Тбілісі й сидів у російській в’язниці за український націоналізм».

Це слова видатного режисера, праці якого відомі далеко за кордонами України й пострадянського простору. Творчістю якого надихалися такі майстри, як: Ів Сен-Лоран, Жан-Люк Годар, Енді Воргол, Мадонна тощо. Фільми якого колись були хітами на відомих кінофестивалях світу. Але про якого наразі говорять все менше і менше…

Сергій Параджанов помер 22 липня 1990 року, рівно 34 роки тому. В цю трагічну дату ВТІМ вшановує великого митця і пропонує тобі ознайомитися з його короткою біографією.

Саркіс Параджанян (а саме так насправді звали режисера) народився 9 січня 1924 року в Тіфлісі (сучасному Тбілісі, Сакартвело) у вірменській сім’ї. Батько Сергія – Йосип Параджанян – був антикваром і мріяв, щоб син продовжив сімейну справу, тому так і не пробачив йому обраний інший шлях.

Майбутній режисер навчався в Інституті залізничного транспорту, де провів лише рік. Далі були Тбіліська та Московська консерваторії, і режисерське відділення ВДІК – колиска багатьох радянських кіномитців.

Майстром Параджанова був український режисер Ігор Савченко. У 1948 році Савченко разом з учнями розпочав знімання стрічки «Тарас Шевченко», яке так і не зміг закінчити через свою смерть в 1950 році. Студенти майстра, зокрема й Сергій, самостійно закінчили картину, а їхні дипломні роботи перевіряв інший видатний український режисер – Олександр Довженко.

Після отримання диплому з відзнакою за екранізацію молдавської казки «Андрієш», Параджанов був розподілений у Київ.

Перші фільми Сергія в Україні – «Перший парубок», «Українська рапсодія», «Квітка на камені» – були зняті в соцреалізмі й не здобули популярності, критики дорікали режисерові в конформізмі. В майбутньому Параджанов буде відхрещуватися від цих робіт, зневажливо називаючи останній фільм «Гімном на камені».

Становище змінилося у 1984 році: він зняв фільм "Тіні забутих предків" за твором Михайла Коцюбинського. Стрічка планувалася як чиста формальність до ювілею письменника, тому її й доручили молодому, не дуже успішному митцю. Але результат перевершив очікування.

Картина вийшла революційною й стала яскравим представником українського поетичного кінематографа. Головною особливістю «Тіней» є те, що фільм було знято повністю українською, без російського дубляжу. Партійна влада й українська інтелігенція сприйняли це рішення як опозиційний жест.

Прем’єра стрічки у Києві пройшла з гучним скандалом: були заарештовані дисиденти Іван Дзюба, В’ячеслав Чорновіл та Василь Стус, що влаштували протест проти хвилі арештів інтелігенції. Параджанов, який і так був під пильним оком партії, підтримав дисидентів.

Після успіху «Тіней» режисер приступив до наступного фільму – «Київські фрески». Але радянське керівництво звинуватило Параджанова в «містично-суб’єктивному ставленні до сучасної дійсності», тому йому довелося відмовитися від цього задуму. Тоді режисер вирішив перенести дії фільму з України 60-х до середньовічної Вірменії. Так народилась ідея стрічки «Саят-Нова» – біографії вірменського поета-класика.

Фільм, знятий в Єревані, піддався цензурі й критиці Держкіно. Режисера звинувачували в порнографії та містицизмі, а в картину внесли численні редагування. Змінилася навіть назва фільму: тепер стрічка відома як «Колір гранату». Але у всесоюзний прокат фільм все ж вийшов, хоч і в значно «порізаному» варіанті.

Після Параджанов повернувся до Києва, де написав багато нових сценаріїв: «Інтермеццо» (знов за Коцюбинським), «Сповідь», «Диво в Оденсі» тощо. Але ні один з них йому так і не вдалося втілити – режисера заарештували.

Основним звинуваченням називали «порнографію» і «мужолозтво» (що режисер не заперечував, хоч мав дружину і сина), але згадували також і антирадянські заяви Параджанова, наприклад, заклики «вигнати червоних комісарів з кіно». У висновку його засудили до 5 років ув’язнення.

На захист Параджанова вставали відомі радянські та світові діячі, серед яких: Федеріко Фелліні, Роберт де Ніро, Жан-Люк Годар тощо. Влада ігнорувала кампанію за звільнення кіномайстра, поки до неї не приєднався французький письменник Луї Арагон, що був чоловіком сестри Лілі Брик, подруги режисера.

Після звільнення Параджанов переїхав до рідного Тбілісі, оскільки йому було заборонено повертатися до Києва, Єревана і Москви. Там режисер продовжував займатися мистецтвом: створювати колажі, інсталяції, скульптури й ляльки. Також він встиг зняти цілих три нові стрічки, поки його життя не забрала хвороба – рак легень.

За запрошенням французького президента, режисер вилетів до Парижу на лікування. Але вилікувати майстра було вже не можливо, тому 20 липня 1990 року його повернули до Єревану, де він помер в той же день…

На жаль, у допис не увійшло багато інших фактів про режисера. Можливо, їх знаєш ти й хочеш поділитися ними в коментарях?