Коли ми були дітьми, нам не потрібні були карти.
Ми й так знали, де живуть дракони. Де починається море. Де захований будинок, у якому печуть найсмачніші пироги у світі.
Кілька стільців ставали замком.
Стара ковдра перетворювалася на корабель.
А плюшевий ведмедик був не іграшкою, а другом, який знав відповіді на всі важливі питання.
Потім ми виросли.
Навчилися користуватися навігаторами, календарями, банківськими застосунками. Світ став дуже точним. У ньому майже все можна виміряти, порахувати й пояснити.
І все ж є одна дивна річ.
Чому дорослі люди із задоволенням їдуть у Гоґвортс? Блукають Середзем'ям? Повертаються в Мумі -долину? Чому ми так любимо місця, яких ніколи не існувало?
Можливо, тому що вигадані світи ніколи не були втечею від реальності.
Вони були способом нагадати собі, якою ще може бути реальність.
Психологи навіть мають окремий термін для такого явища: **worldplay**, або створення власних вигаданих світів. Дослідження показують, що ця здатність пов'язана не лише з дитячою грою, а й із творчістю в дорослому житті. Карти, персонажі, історії та маленькі всесвіти стають своєрідною майстернею уяви. Саме тому я почала створювати Berriboo.
Не бренд.
Не бізнес-проєкт.
Не маркетингову концепцію.
Мені захотілося намалювати місце, в яке самій хотілося б зайти.
Містечко, де листоноша не поспішає. Де кіт може образитися через дрібницю. Де ведмедик терпляче вислухає обидві сторони суперечки, але так і не скаже, кого любить більше.
Світ, у якому найгучніша новина дня може бути про те, що сьогодні очікується легке падіння листя і дощ із гарбузових пирогів.
Мені часто ставлять запитання:
"Це дитячі картини?"
Я завжди усміхаюся.
Ні.
Це картини для людей, які втомилися бути тільки дорослими.
Мені здається, у кожного з нас є внутрішня кімната, двері до якої ми давно не відчиняли. Там усе ще живе цікавість. Там можна розмовляти з тваринами. Там не соромно вигадувати. І там зовсім не дивно, що маленький зелений будиночок має власний характер.
Мистецтво для мене ніколи не було прикрасою стіни.
Хороша картина працює інакше.
Вона не просто показує зображення.
Вона тихо запитує:
"А якщо хоча б на хвилину повірити, що цей світ існує?"
Можливо, саме тому мені подобається залишати на полотнах маленькі деталі.
Десь відчинене вікно.
Десь лист.
Десь порожнє крісло.
Вони ніби кажуть: історія почалася ще до того, як ви подивилися на картину. І вона продовжиться після того, як ви підете.
Berriboo ніколи не стане завершеним.
Справжні міста теж ніколи не бувають завершеними.
У них з'являються нові будинки, нові кав'ярні, нові сусіди, нові історії.
Так само росте і мій світ.
По одній картині.
По одному персонажу.
По одній усмішці.
І якщо колись, дивлячись на одну з моїх робіт, ви на секунду забудете, котра година, що сьогодні у списку справ і скільки непрочитаних листів чекає у пошті, значить Berriboo вже існує.
Принаймні для нас двох.
