Світлана Омельченко: про мою особисту "машину часу", або як я починала шлях на ТБ

Був час, коли я абсолютно шалено закохалась у світ телебачення. Я просто жила екраном та зірками. Пам'ятаю, як могла годинами дивитися передачі, знала напам'ять, скільки платять на зйомках, і постійно шукала способи потрапити туди. То була моя мрія. І ось одного разу в інтернеті я натрапила на оголошення: "Набір масовки на телевізійне шоу". Можна було б зараз сказати, як у кіно: «Серце завмерло, я зрозуміла, що це мій шанс».

Але все сталося трішки по-іншому. Шоу, люди, камери, світло у вічі, я була не дуже готова до такого. До моїх переживань додався елементарний страх перед камерою. Все своє життя з цього боку екрана, я бачила тільки картинку, то, як все виглядає все зсередини і не підозрювала. Виявилося, що світ кіно та телебачення – це ще й уміння володіти своїми почуттями, емоціями, зрештою, долати страх перед публічністю.

«Дівчино, що з вами? Чому не посміхаєтеся? – моїм першим проектом стало шоу «Машина часу». Зйомками керував легендарний режисер Макс Папернік. Як там поводитися на записі цієї програми я не знала, тому сиділа в залі, напевно, не з найрадіснішим виразом обличчя. А, можливо, просто була зачарована всім, що відбувається.

І режисер зауважив, що в мене від усього, що відбувається, від хвилювання та серйозності, якось скувало обличчя, я взагалі не посміхалася, а може, навіть – злякалася! Сиділа, як то кажуть, з кам'яним обличчям.

Якоїсь миті, поки міняли декорації, прямо до мене під'їхав величезний операторський кран з камерою. Режисер у моніторі помітив мою серйозність. І… Це була дружня розмова. Він навіть підбадьорив мене: не бійся, мовляв, красуня!

Після цього випадку я дала собі настанову: треба посміхатися! Зйомки шоу закінчилося, а я все сиділа і сиділа і старанно вчилася «тримати» правильну, гарну посмішку для кадру. 

На «Машині часу» я наживо побачила Ірину Білик та Кузьму Скрябіна.

У наступні дні та на наступних передачах все йшло як по маслу.

Атмосфера на зйомках тоді здавалася казковою. Не пам'ятаю, де це було?

Нас, масовку, приймали дуже тепло – завжди були чай, кава, печиво, можна було повноцінно перекусити у перервах. Найбільше мене вразила простота зірок, яких вся країна бачила лише у ефірах та на обкладинках журналів.

А на зйомках "Вечірнього Києва" відбулася історія зустрічі з Володимиром Зеленським. Я тоді взяла з собою планшет, щоб сфотографувати та зняти щось на згадку. Пам'ятаю, як мене здивувало, наскільки простим, відкритим та приземленим він був у спілкуванні з масовкою, без жодного пафосу.

Була історія зустрічі і з Наталією Могилевською на одній із передач, де зірки грали у шоу.

Звичайно, іноді я думаю, чому не розвинула в собі бажання просунутися цим шляхом? Ну, може стати модератором запрошених на зйомку, може піти вчитися акторської професії? Не знаю. У будь-якому разі, обрала теж професію ближче до мистецтва, а точніше – це моє покликання бути художницею. Теж творю, як і в кіно це робила б.

Я розумію, що у масовці, на шоу нам усім платили якісь копійки. Але не в цьому річ! Адже ми, або багато хто з нас, йшли в мистецтво, кіно, на телебачення за покликанням, за покликом серця.

А може, цей час був такий, юність, коли мрії пахли студійними софітами, міцною кавою за лаштунками та вірою в те, що світ телебачення відкритий для кожного, хто вміє щиро посміхатися. Не знаю, але й сьогодні думаю, ось, була б якась цікава програма, обов'язково зібралася б і пішла до студії, масовки!

(всі фото із архіву героїні репортажу)