Авторські права та програмний код

А ви могли б не замислюючись сказати, скільки застосунків використовуєте протягом дня? Десять? Чи, може, двадцять? А може, навіть п’ятдесят? Програмні продукти бувають різноманітні: месенджери для спілкування, застосунки для прослуховування музики та оцього самого подкасту, онлайн-банкінги, щоб мати доступ до своїх рахунків, стримінгові платформи для перегляду серіалів, а ще соцмережі, тренажери, ігри тощо. Лише в магазинах App Store та Play Market застосунків понад п’ять мільйонів!

Тобто, якщо уявити ці магазини державою, а застосунки — її громадянами, то популяція цієї країни була б приблизно такою ж, як у Литви, Латвії та Естонії сукупно!

Це величезна індустрія, в якій задіяні мільйони людей. Деякі програмні продукти розроблюються роками, а згодом оцінюються в мільярди доларів. От, наприклад, компанія Adobe придбала редактор Figma за 20 мільярдів доларів. А за соцмережу Twitter Ілон Маск заплатив ще більше — 44 мільярди доларів.

Не дивно, що люди та компанії, які працюють на цьому ринку, хочуть захищати свої твори. Але ж скільки тут нюансів! Над одним програмним продуктом працюють великі команди. Це ж скільки співавторів! До того ж програма — це твір, що оновлюється мало не щохвилини. А як щодо того, що створення застосунку часто передбачає використання фреймворків та сторонніх бібліотек — по суті інтеграцію у свій твір чужих творів?

Тож, щоб з’ясувати, як в цьому випадку працюють авторські права та як забезпечити їхній захист, ми вирішили присвятити цій темі окремий матеріал.

Особливості програмного коду як об’єкта інтелектуальної власності

Програмний код — це літературний твір

Ось вам цікавий факт: з юридичної точки зору програмний код вважається літературним твором. Чому? Тому що він є написаним твором. Дарма, що мовою програмування. Відповідно, оскільки юридично програма — це літературний твір, на неї поширюються ті ж самі положення закону, як і на літературні твори.

Люди, що створили програмний код, вважаються його авторами або співавторами. І тут одразу ж стає очевидною відмінність книг від застосунків. Скільки людей може працювати над книгою? Зазвичай один-два. В альманахах — декількох десятків. Але в літературі творів, що створені у співавторстві, небагато.

З програмним продуктом зворотна ситуація. Більшість застосунків створюються командами, в яких можуть бути задіяні десятки, а часом сотні й навіть тисячі людей. Всі вони є співавторами, і врегулювати стосунки та творчий вклад такої сили силенної людей непросто.

Програмний код постійно змінюється

Друга важлива відмінність застосунків від книг — це їхня несталість.

От, наприклад, написав собі Ніл Ґейман роман «Американські боги» у 2001 році, і з того часу роман таким і лишився, хіба що редактори виправляли дрібні помилки в наступних редакціях. Тож по суті, у 2010 році та у 2020 році — це та сама книга. І тому її копію легко зареєструвати.

А от програмний продукт змінюється буквально щохвилини. Поки ви слухаєте цей випуск, програмний код платформи CASES, можливо, вже став трохи іншим: десь наші розробники додали якусь нову функцію, десь виправили помилку. І хтозна, що ми там ще додамо далі.

Теоретично, можна зафіксувати авторське право на програмний продукт стандартним способом — подати заявку до Офісу інтелектуальної власності та отримати свідоцтво. Але така копія застаріє тої ж миті, коли потрапить до архіву.

Програмний код містить фрагменти інших творів

Ще одна істотна особливість програмного коду, про яку більшість розробників добре знають, полягає в тому, що він досить часто містить великі фрагменти чужих творів, вже створених програмних продуктів. Це можуть бути фреймворки, бібліотеки, плагіни тощо. Без них програма не працює, але вони при цьому теж комусь належать і поширюються за певними правилами. Ви можете використати бібліотеку, яка розповсюджується, наприклад, за ліцензією Creative Commons, яка дозволяє комерційне використання. Але ви не можете забрати авторство іншої людини. Виходить, що авторство істотного шматка коду вашої програми належить іншій людині чи команді.

Якщо резюмувати, то зафіксувати права на програмний твір дуже складно, тому що він постійно змінюється, має велику кількість авторів і нерідко містить значні частини чужого коду. Але при цьому він, звісно, є об’єктом авторського права та інтелектуальної власності, і потребує захисту. Тож як його забезпечити? 

Способи захисту програмного кода

Враховуючи всі описані особливості програмного продукту, стратегія його захисту часто ґрунтується не на захисті коду як такого, а радше на побудові захисту довкола нього.

Зберігання у репозиторіях

Специфіка розробки програмних продуктів потребує того, щоб їхній код зберігався у спеціальних цифрових сховищах, репозиторіях. Вони дозволяють відстежувати еволюцію коду: яким є актуальний продукт і яким була кожна його попередня версія, включно з вихідною. Також такі репозиторії дозволяють чітко бачити, хто з розробників яку частину коду додав в який момент часу. Тож, їхнє використання забезпечує правовласників контролем за цифровим продуктом та історією його розвитку, і за потреби на нього можна посилатись як в угодах, так і під час влагодження суперечок.

Договори з розробниками

Власне, угоди з розробниками — це також засіб захисту цифрового продукту. З одного боку, вони регулюють передачу майнових прав на твір компанії-замовнику. З іншого — можуть обмежувати можливість авторів нашкодити замовнику в той чи інший спосіб.

І насправді навколо одного продукту угоди можуть множитись, як гілки на дереві!

Розглянемо такий приклад: замовником програмного продукту виступає компанія, що створена за законодавством США. І якось ця компанія дізналась про те, що в Україні потужна IT-індустрія! Тож цей замовник знаходить українську IT-компанію. І оскільки це українська компанія, то значна частина авторів, з якими вона працює, зареєстровані, як ФОПи.

Тож тут виникає цілий ланцюг договорів. Основний договір підписують між собою американська компанія-замовник з українською IT-компанією-виконавцем. Потім вже ця українська компанія взаємодіє зі своїми ФОПами за угодами на створення програмних продуктів. І за цим ланцюгом майнові права передаються від автора до замовника.

Але на додачу до договору на створення продукту, айтівці нерідко підписують ще низку супутніх договорів, і це теж типовий рівень захисту для програмного продукту.

NDA (угода про нерозголошення)

Один з цих договорів — це угода про нерозголошення, NDA. Про нього ми докладніше розповімо в наступному епізоді подкасту. А зараз зазначимо лиш, що задача цього документу — заборонити поширення програмного коду або його фрагментів, а також обмежити розголошення інформації про процес його створення. По суті, він оберігає як таємницю вихідного коду, так і процесів навколо нього: зарплат, організаційної структури команди, методів підвищення ефективності тощо. При цьому фахівець зобов'язується не розголошувати отриману ним інформацію про те, як команда створює продукт, не лише в момент, коли він працює в цій компанії, але й після цього.

Для правовласника підписання такої угоди є необхідністю, адже ціна проєктів тут сягає мільйонів, а часом і сотень мільйонів доларів. І виток інформації про продукт в медіа чи до конкурентів є дуже суттєвим комерційним ризиком. Слід зазначити також, що розробники нерідко мають доступ до особистих даних користувачів, і у випадках медичного програмного забезпечення — це питання збереження прав користувачів на приватність. А оскільки фахівців в IT-індустрії нерідко намагаються звабити конкуренти, — часто успішно — не дивно, що підписання угоди про нерозголошення є стандартною складовою стосунків IT-компаній зі своїми фахівцями.

Угода про неконкуренцію

Власне, із тим, щоб розробник не потрапив до конкурентів як раз і пов’язаний ще один договір. Він, власне, так і називається — угода про неконкуренцію (Non-Compete Agreement). Цей документ зобов’язує фахівця, що його підписує, протягом певного періоду після звільнення з цієї компанії, утриматись від роботи в аналогічних компаніях протягом узгодженого періоду часу. Цей тип угод в Україні поки що діє лише в межах Дія Сіті.

Порушення угоди про нерозголошення та угоди про неконкуренцію може зашкодити професійній репутації розробника, а ще загрожує йому штрафами та судовим переслідуванням.

Патенти

Ще один дещо специфічний спосіб захисту програмного коду — патенти. У більшості країн отримати патент на програмний продукт не можна, адже застосунки не вважаються винаходами. Але існують винятки.

Наприклад, в Сполучених Штатах Америки існують прецеденти отримання патентів саме на програмне забезпечення. І оскільки в цій країні діє прецедентне право, там отримання патентів на код можливе.

Існує випадок, коли патент на код можна отримати навіть в Україні: коли програма є частиною якогось пристрою. Наприклад, якщо ви створили ручну ігрову приставку на кшталт популярних у 90-ті «1000 ігор в 1». Програмний код цих ігор є складовою самої приставки, адже без нього вона працювати не буде. Тому якщо всі інші умови дотримані, патент вам, швидше за все, видадуть.

Захист від недобросовісних користувачів

Досі ми говорили про те, як захистити програмний код від конкурентів та несумлінних співробітників, які можуть його вкрасти та зробити потім на його основі новий продукт, під своїм брендом. Але конкуренти та недобросовісні фахівці — не єдині, від кого доводиться захищати програмний продукт. Бувають ще недобросовісні користувачі!

Мова про тих, хто користується «кракнутою віндою» та «неліцензійним фотошопом». Власне оце слово «неліцензійний» якраз і відсилає нас до базового способу захисту тих програмних продуктів, які можуть продаватись окремими копіями — до ліцензій.

Ліцензія — це угода, що надає конкретному покупцю право на використання копії продукту та накладає на цього певні обмеження. Це оте саме довжелезне простирадло тексту, яке весь час спливає у вас перед очима, коли ви оновлюєте операційну систему iOS чи Windows, купуєте гру в магазині Play Station тощо. Одна з ключових задач ліцензії — переконатись, що покупець не стане намагатись створити копію з придбаного твору і не стане його поширювати.

Про ліцензії ми вже розповідали в одному з попередніх матеріалів, тож наразі в те, як вони влаштовані, занурюватись не будемо, а зазначимо лиш, що цифрове піратство є кіберзлочином, і за нього передбачене досить суворе покарання.