Як Валентина знайшла своє місце в Беррібу
Валентина з’явилася в Беррібу майже випадково.
Я хотіла створити персонажа, пов’язаного з осінню, домом, теплом і тихою радістю звичайних днів.
Вона — та , в чиєму домі завжди пахне свіжоспеченими пирогами.
На її кухонному столі завжди щось є: домашнє варення, теплий хліб, печиво чи чайник із чаєм і корицею.
І якщо ви випадково завітаєте до неї, Валентина завжди знайде, чим вас пригостити.
Вона любить приймати гостей.
Вона любить готувати.
А найбільше вона любить осінь.
Але була одна риса, яку я хотіла їй надати — дещо менш ідеальна.
Валентина любить ходити до лісу по гриби.
Проблема в тому, що вона ніколи їх не знаходить.
Вона шукає всюди.
Під ялинами.
Серед листя.
За поваленим гіллям.
Нічого.
Жодного гриба.
А найкумедніше те, що гриби насправді там є.
Вони просто йдуть слідом за нею.
Один ховається за деревом.
Інший спостерігає з трави.
Ще один тихенько крокує за її кошиком.
Валентина щоразу проходить повз них, навіть не помічаючи.
Мені сподобалася ідея, що це може стати маленькою таємницею між персонажем і лісом.
Валентина думає, що їй просто не щастить із грибами.
Але гриби знають інше.
Вона їм подобається.
Тож замість того, щоб дати себе знайти, вони йдуть за нею лісом додому й залишають їй маленький подарунок.
Баночку свого особливого грибного варення.
Саме так і виникла ідея цього варення.
Я хотіла, щоб воно зовсім не було схоже на звичайне варення.
Його смак нагадує Валентині полуницю, теплу карамель, цукрову вату з вечірнього ярмарку та солодощі з дитинства.
Але рецепт?
Він належить грибам.
Вони ніколи не кажуть Валентині, що всередині.
А вона ніколи й не запитує.
Можливо, саме це й робить варення таким особливим.
Це єдине варення, яке Валентина ніколи не готує сама.
Вона отримує його раз на рік, просто з лісу, у той самий таємничий спосіб. І тоді я зрозумів, що цій історії бракує ще однієї маленької таємниці.
Валентина ніколи не розповідає іншим мешканцям Беррібу, звідки береться це варення.
Вона просто називає його своїм знаменитим грибним варенням.
І всі в Беррібу припускають, що воно, мабуть... ну... зроблене з грибів.
Тому ніхто не хоче бути першим, хто його скуштує.
Валентина не переконує їх у протилежному.
Вона просто присуває баночку ближче, наливає собі чаю з корицею і смакує ще однією ложечкою.
Мені подобається ця маленька вада в її характері.
Валентина щедра.
Вона любить гостей.
Вона всіх пригощає.
Вона ділиться своїми пирогами та домашніми закрутками.
Але ось це?
Цю маленьку баночку?
Вона залишає собі.
І чомусь саме це робить її для мене справжнішою.
Валентина — не ідеальна господиня з ідеальної казки.
Вона — зі своїми маленькими таємницями, звичками та крихітними егоїстичними радощами.
А десь у лісі Беррібу гриби, мабуть, тихенько сміються з того, що їй досі не вдалося їх знайти.
Вони не проти.
Їм більше до вподоби ходити за нею слідом.
І щоосені вони залишають у її кошику маленьку баночку.
Просто щоб Валентина ніколи не поверталася додому розчарованою.
