Оповідання "Не намагайся вийти"
Два роки тому Я почав писати книгу. За цей період паралельно вирішив написати збірник оповідань. Це перше з них. Хочу побачити відгуки від читачів, чи у правильному напрямку Я рухаюсь. Дякую усім хто прочитає до кінця.
Обкладинка створена за допомогою штучного інтелекту Bing на платформі DALL·E 3
Мене звуть Макс і кожен мій день був однаковим на протязі останніх десяти років... До цього ранку.
Я прокинувся у своєму будинку, усе для мене здавалось звичним. Сонце кидало промінчики у вікно моєї спальні, з вулиці лунали співи птахів, точно не знаю мабуть солов’їв. Але після вчорашніх посиденьок з Владом у мене паморочилось у голові.
Зазвичай перше що Я роблю зранку — це чищу зуби та смажу собі яєчню з сосискою та варю чорну каву зі шматком шоколаду. Так Я і зробив. Узявши яйця, Я почав розбивати їх одразу на пательню. Перше яйце було порожнім.
- Це дивно — подумав Я.
Коли було розбито друге яйце, мої очі відкрились ширше ніж зазвичай. Я така людина що не вірить у всілякі магічні штуки по типу всесвіту Гаррі Поттера чи привидів. Але коли з яйця випав шматок паперу замість білка з жовтком, то Я трохи очманів. Узявши папірець Я почав його розгортати. На папірці була записка.
“ Нізащо на світі не виходь сьогодні з дому! Якщо хоча б один крок ти зробиш за поріг, ти більше не прокинешся. Не намагайся! “
- Це ще дивніше — подумав.
Я узяв ще одне яйце і розбив його. Всередині була ще одна записка.
“ Для більшого ефекту твої двері були забиті. Вікна також не намагайся їх відкрити”
Я узяв весь лоток з залишками яєць і жбурнув його у стіну. На моє нещастя усі сім яєць що залишались були наповнені звичним змістом, що розтікався тепер по моїй білій стіні на кухні. Не в моїх правилах нервувати, отже як тільки міг намагався цього не робити. Я не дуже люблю зміни, а такі ще й як. Я спокійно заварив собі кави, відламав шмат шоколаду і сів за стіл.
- Це розіграш — подумав — точно розіграш.
Поклавши весь шмат шоколаду у рот Я пішов до вхідних дверей. Відпив трохи кави та поставив чашку на тумбу для ключів що стояла праворуч від дверей. Узявся за дверну ручку, та потягнув її на себе. Замок клацнув але двері не поворушились. Я наліг на ручку ще сильніше, та нічого не відбулось.
- Це не смішно, мені треба їхати на роботу.
Я повернувся до кухні та узявся за віконну ручку що б відкрити вікно, але відкрилась тільки хвіртка.
- І вікна забиті, хтось дуже пожалкує про такий розіграш.
Попрямував до вітальні що б подзвонити на роботу і попередити про те що запізнюсь. Узявши телефон в руки, пролунав дзвінок від невідомого номеру. Я узяв слухавку.
- Все що від тебе потрібно — це не виходити сьогодні з будинку, нікому не дзвонити і не повідомляти. Якщо ти вийдеш... Ти помреш.
Голос з телефону був дуже грубий та спокійний.
- Це хто? Алло? Владе, це ти? - кричав Я у телефон.
Почулися гудки, ніхто не відповідав. Узявся телефонувати другу Владу, з яким ми учора випили забагато пива. Я був повністю впевнений що це розіграш від нього.
По той бік слухавки почувся той самий голос.
- Я тебе попереджав. За кожну твою спробу, кожного разу як ти будеш робити навпаки, ти будеш отримувати покарання.
Знов гудки. Він казав про покарання, що це могло бути. Я не одразу повірив тому чоловікові. Пішовши до телека Я увімкнув його. Почулось шипіння і з’явились сірі смуги на телеку. Почав перемикати канали але нічого не відбувалось. Раптом картинка змінилась. На екрані почали з’являтись букви, вони кружляли по екрану аж поки не зупинились у слові “Покарання”. Це були червоні букви з яких щось стікало, схоже на кров. Картинка знову помінялась. Я побачив вулицю по якій їхали автомобілі та автобуси. Примружившись Я побачив свою вулицю. Картинка швидко змінювалась. Вулиця, автобусна зупинка, далі побачив будинок сусіда та їхню собаку. Тепер вже Я бачив свій будинок. Камера наближалася до мого вікна у вітальні. Я майже бачив що відбувається у вікні. Трохи почекав та вирішив зробити експеримент. Піднявся та пішов у бік вікна яке бачив у телеку. Я йшов спиною до вікна і дивився в цей час у екран. Наблизившись впритул до вікна побачив себе. Я побачив себе у телевізорі. Я миттю обернувся що б побачити когось на вулиці. Але нікого не було. Вулиця була повністю порожня, не рахуючи сусідського собаки що бігала за сонячними зайчиками. Я повернувся до крісла і дивився у екран телевізора. Картинка була іншою. Це вже була інша вулиця.
- Це ж будинок Влада — кажу вголос.
Камера швидко наближалась до вхідних дверей мого друга. Я почув звук дзвінка що висів на дверях Влада. Через секунд десять почулись кроки.
- Не відчиняй, не треба — шепочу.
Двері відчинились. Я побачив усміхнене обличчя друга. Раптом пролунав звук пострілу і Влад миттєво впав на підлогу обличчям вгору. Камера почала змінювати ракурс і Я побачив друга що лежав на підлозі. Його очі були відкриті, усмішки на обличчі більше не було помітно. Камера віддалилася що б Я зміг побачити червону пляму у області серця. Відсахнувшись від телевізора Я ледь не впав з крісла. Через кілька секунд екран був чорний та букви почали сипатись з різних боків.
“ Я попереджав” було написано на екрані.
Я не на жарт перелякався. Піднявшись з крісла, побіг до вікна та почав стукати у нього щосили. Віконна рама затремтіла. Я почув звук повідомлення зі свого телефону.
“ Не наражай на смерть своїх друзів та знайомих” таке було повідомлення.
- За що ви так зі мною — крикнув, ніби мене хтось міг почути.
Треба було заспокоїтись але Я відчував страх та злість. Незабаром зрозумів що так і не поснідав. Я відчув сильний голод. На моє щастя у холодильнику було багато продуктів. Узяв шматок пирога з м’ясом, який вчора не доїв та поставив до мікрохвильовки. Через дві хвилини почув що пиріг готовий. Узявшись його їсти Я намагався не думати про те що побачив по телеку. Раптом відчув щось холодне на язиці та виклав усе що було у роті на тарілку. Покопирсався виделкою у змісті своєї тарілки та у купі недоїдків помітив маленький пластиковий зіп пакетик. Я відкрив його та почав розгортати нову записку.
“ Я на твоєму боці. Не виходь. Слухай усе що він тобі каже і ти виживеш. Я зробив усе що міг, для того що б тобі було складно вийти. Знаючи тебе, ти захочеш вийти. Але не роби цього”
- Цілий день сидіти вдома і не виходити. Що це за маячня — сказав сам собі.
Я попрямував до свого кабінету. На столі лежав ноутбук. Якщо телек не працював, може хоча б серіал подивлюсь. Я підняв кришку та почав вводити назву серіалу у пошуковик. Раптом мені спало на думку, тут є інтернет. Отже, Я можу комусь написати повідомлення. Відкрив телеграм і почав набирати повідомлення своєму братові.
“Мене закрили у будин...”
Але передумав. Що буде якщо відправлю повідомлення? Якщо мого брата також знайдуть та вб’ють. Можливо треба написати тому хто зараз в іншій країні. Я почав перебирати у своїй голові імена знайомих хто би міг зараз бути десь у відпустці або просто за кордоном. На думку спала однокласниця Катерина. Вона переїхала одразу після універу до якоїсь теплої країни, не міг зараз пригадати до якої.
Почав набирати повідомлення.
“ ПРивіт. Як твої спррави? ВИбач за турботу але в мене проблеми і ти єдина кому я можу написвти. Якщо ти можеш подзвони або напиши моєму братові. Скажи йому що б викликав поліціб до мого будинку за адресою вул. Ірпінська 85. Це дуже терміново. Дякую”
Мої пальці тремтіли, наробив купу помилок але нехай. Я сподівався що Катерина відповість швидко і мене врятують. Дівчина була не онлайн. Я сидів і витріщався у монітор чекаючи повідомлення від однокласниці. Я не міг так довго чекати. Піднявшись зі стільця Я побіг до кухні та натиснув на кнопку “еспрессо” на кавовому апараті. Поки кава варилася зробив собі декілька бутербродів з сиром та маслом.
- Сподіваюсь тут не буде ніяких записок — сказав до себе.
Схопивши чашку та тарілку з бутербродами побіг до ноутбука. У телеграмі було одне непрочитане повідомлення.
“Привіт. Сподіваюсь з тобою все добре. Я повідомила Ромчику”
Я на мить заспокоївся.
- Мене витягнуть звідси — подумав.
Я видихнув та узявся жувати бутерброд. Кава була не солодка, забув додати цукру але йти нікуди не хотілось. Від ноута пролунав звук. На робочому столі вигулькнуло віконце телеграма про дзвінок. Від Катерини.
- Чому вона дзвонить? - запитав у себе — Мабуть хвилюється.
Я клацнув на зелену кнопку на моніторі. Почулось шипіння.
- Привіт — сказав і завмер.
На картинці була ванна кімната. Душова кабінка, поруч стояла пральна машинка. Катерини не було. Камера трохи нахилилась вниз так що б Я побачив підлогу. Уся підлога була вкрита чимось прозорим і слизьким.
- Ні-ні-ні. Тільки не це. - прошепотів.
Я почав кричати і стукати кулаками по столу. В ванну кімнату зайшла Катерина. Вона була в одному рушнику. Я побачив її гарне тіло. Оговтавшись, почав ще гучніше горлати в увесь голос. Плескав у долоні, намагався покликати дівчину. Але вона мене не чула. Катерина зняла рушник і зробила один крок до душової кабінки. Я бачив як її руки розсікають повітря, намагаються схопитись за будь що але нічого під руку не потрапляє. Було чутно як вона крикнула перед тим як впала на підлогу і вдарилась головою об... Об цеглину?
- Звідки вона там узялась?
Цеглина просто лежала посеред кімнати. Коли вперше Я побачив підлогу у цій кімнаті, то цеглини там ще не було. Я дивився в обличчя Катерини через свій монітор. З її скроні стікала червона темна кров. Її ліве око сіпалось а губи ворушились. Здавалось вона хоче щось сказати. Дівчина дивилась прямо в камеру, ніби мені в обличчя. З моїх очей покотились сльозинки. Мені було дуже шкода однокласницю. Це була моя вина, Я не послухався а тепер дівчина лежить на підлозі своєї квартири і вмирає. Закрив віконце чату, та відсьорбнув каву з вже холодної чашки. Я почув звук повідомлення і відкрив чат з братом. Кава пішла не у те горло і Я виплюнув усе що було в роті на клавіатуру свого ноутбука. На моніторі була фотографія мого брата. Роман сидів на своєму кріслі і дивився прямо на мене. На його губах була густа біла піна яка стікала по підборіддю.
Я злетів зі стільця і побіг до вітальні перекидуючи усе на своєму шляху. Я кричав, кидався речами розбиваючи усе об стіну. Схопив пляшку пива що стояла на кавовому столику і відкрив її прямо об столик.
Чому це відбувається, і чому саме зі мною Я не розумів. Вчорашній день Я майже не пам’ятав. Усе було як у тумані. Ми сиділи з Владом у барі, пили пиво. Потім ми замовили текілу. Далі усе починає обриватись. До нас підсіла якась жінка, ми розмовляли. Але про що не пам’ятаю. Далі нічого.
Я сидів на підлозі впершись спиною у стіну і пив пиво з пляшки. В мене не було жодної думки про те що робити. Жодній людині повідомити не можна, ніхто не допоможе, а самому вийти не вийде. Після всього що побачив, Я повірив що мені не можна виходити з будинку. Закінчивши з пивом, жбурнув порожню пляшку у стіну і та розбилась на маленькі уламки залишивши по собі округлу вм’ятину на стіні.
Сутеніло. На вулиці увімкнулись ліхтарі. Ліхтар на стіні мого будинку яскраво освітлював дорогу. Я сидів на підвіконні і дивився уперед. Мені було сумно, почав прокручувати усе що відбулось за сьогодні. Смерть друга, брата і однокласниці.
На дорозі Я побачив дівчину. Вона несла на плечі невеликий наплічник. На перший погляд мені ця дівчина здалась знайомою. Але згодом зрозумів що бачу її вперше. Я хотів покликати дівчину до свого вікна але миттю передумав. Просто сидів і спостерігав за нею. Вікно мого будинку було дуже близько до дороги, отже в мене була можливість роздивитись кожну рису на обличчі цієї дівчини. Руде неслухняне волосся, карі очі і родимка біля тонких губ. Дівчина зупинилась, подивилась у свій телефон і повернула голову у мій бік. На мить мені здалось що дівчина дивиться на мене. Вона трохи нахилилась і пішла далі. Я відійшов від вікна.
- Не варто їй мене бачити — подумав.
Я пішов до свого кабінету і узяв пляшку шотландського віскі та одну склянку. Коли повернувся до вітальні Я ледве не впустив пляшку разом із келихом. Біля мого вікна стояла та сама руда дівчина і дивилась прямо на мене. Дівчина помахала мені своєю долонею і посміхнулась. Я трохи розгубився але підійшов до вікна і також помахав. Дівчина показала вказівними пальцями на вікно у те місце де була ручка. Я помахав головою. Вона нахилила голову дивно у бік і примружилась. Вона ще раз показала пальцем на ручку та кулаком показала рух відкривання хвіртки. На мить Я замислився робити це чи ні. Але цікавість узяла гору наді мною. Одним рухом покрутив ручку на вікні і відхилив вікно на себе.
- Привіт — сказала дівчина — Ти чого такий дивний?
- Тобто? - не зрозумів.
- Ти спостерігав за мною, дивився так, ніби збочинець якийсь.
- Ой, вибач. Я просто замислився мабуть.
- Я Мія.
Дівчина дивилась на мене як на божевільного.
- Ну а своє ім’я скажеш? - спитала Мія.
- А блін, вибач. Макс.
- То що Максе, може вийдеш до мене? Чи так і будемо розмовляти через вікно?
- Та ні... Мені так зручно.
Я почухав скроню. Ото Я дурень, думав.
- Окей. То чого ти так спостерігав за мною? Не думай відбалакуватись, Я бачила.
- Слухай, Я не можу сказати. В мене є таємниця яку Я не можу розповісти і мені від цього сумно і самотньо. Мабуть тому Я на тебе задивився сам того не зрозумівши.
Мія якось сумно подивилась на мене і посміхнулась.
- То тепер ти не один. Можу тобі дещо запропонувати.
- Що саме? - здивувався Я.
- Ми з тобою зовсім незнайомі люди, ми нічого окрім імен про один одного не знаємо. Я можу розказати тобі якийсь свій секрет а ти мені свій. Може так тобі буде легше.
Я згадав про пляшку віскі що тримав у руці. Поставив келих та наповнив його наполовину.
- Вибач, Я так не можу. Запропонувати тобі віскі?
Мія повела бровою і трохи нахилилась що б роздивитись пляшку.
- Чівас! Так, не відмовлюсь — майже крикнула Мія.
- Стій тут, Я зараз повернусь.
Я побіг на кухню та порився у шухляді що стояла біля холодильника. Видобув з неї півлітрову пляшку води та випорожнив її у раковину. Повернувся до вікна. Я узяв пляшку віскі та почав переливати її у пластикову пляшку.
- Що ти робиш? - спитала Мія.
Я мовчки закінчив, закрив пляшку кришкою та міцно стиснув її. Пляшка тепер була майже пласкою і уміщалась в хвіртку. Я вставив пляшку у отвір вікна та протиснув її на вулицю. Узяв свій келих та підніс до вікна. Мія піднявши пляшку також зробила як і Я. Ми зробили вигляд ніби цокнулись склянками і відпили одночасно.
- Чому ти не вийдеш на вулицю?
- Я не можу...
Я замислився що би таке відповісти.
- У нас спір з другом. Я повинен цілий день до півночі сидіти в будинку і не виходити.
- Тупий спір — відповіла Мія і хильнула ще віскі. - Що ж ти отримаєш за це?
- Білет на літак до будь-якої країни — вирвалось у мене.
- Ну, це чимало — Мія посміхнулась.
Я перехилив склянку і осушив її одним ковтком.
- Ти хочеш що б Я залишилась тут з тобою до світанку?
- Ну якщо в тебе немає інших справ — Я подивився на годинник — о пів на дев’яту вечора.
- Я не проти, ну звісно якщо візьмеш мене із собою.
Я відпив але віскі пішло не у те горло і закашлявся.
- Кх куди взяти із собою?
- Можливо у Грецію або в Італію — Мія широко посміхнулась — Ну друг же тобі білет подарує, не тупи.
Я і забув що наплів дівчині про спір. Подумав чому б і ні. Якщо Я нічого розповідати їй не буду і вона увесь час буде під моїм наглядом то з нею нічого не станеться. Але стояти надворі всю ніч небезпечно.
- Бачиш кодовий замок на калитці? - кажу Я.
Мія перевела погляд на калитку потім на мене.
- Так бачу.
- Заходь у двір. Не хочу що б ти стояла усю ніч на вулиці. Код 2113.
Мія набрала сказаний мною код і калитка відчинилась. Я почув стукіт замка. Мія зайшла до двору а Я попрямував до своєї спальні що виходила вікном у двір.
З вікна моєї спальні зручно оглядалась уся альтанка що була прибудована до стіни будинку. Вікно у спальні було більше ніж у вітальні отже Я міг навіть доторкнутись до дівчини через хвіртку якби захотів. Мія зайшла до альтанки і присіла на лавку. Я узяв чистий келих та ще одну пляшку Чівасу і передав дівчині через хвіртку.
- Отже, може у щось пограємо? - Запитала Мія.
- Мабуть можна. У мене є монополія, бункер...
- Нам же не по п’ятнадцять, Максе — перебила мене Мія.
- Що ти маєш на увазі — здивовано питаю.
- У нас по пляшці віскі, ми самі. Давай пограємо у... “Я ніколи не...”
Я погодився. Мені здавалось це безпечно для неї, нічого не розповім про ці дивні дзвінки та записки і вона буде у безпеці. На годиннику десята година, залишалось трохи менше трьох годин до опівночі і Я буду вільний.
Після більше ніж пів години ми вже були дуже п’яні. Мія випила вже майже пів пляшки а в мене залишалось пів склянки.
- Я ніколи не впускала незнайомця у свій дім посеред ночі — каже Мія.
- Я не п’ю — посміхнувся.
- А міг би. Ти хіба не хочеш познайомитись зі мною ближче?
- Вибач, Міє. Я дуже хочу... Але не можу.
Мія опустила очі, узяла пляшку і випила декілька ковтків. Помітно було що вона замислилась.
- Слухай, а про те чи можна когось впускати у будинок твій друг щось казав?
- Який друг? - Я вже забув що наговорив Мії про спір із другом.
- Ну спір з твоїм другом. Ти кажеш що тобі не можна вийти, але про те чи можна зайти мені ти не казав.
Я замислився. Дійсно про це не було ні слова, мені заборонено виходити але чи можна пускати когось у будинок. Складне питання.
- Може і так. Але мої вхідні двері заблоковані, Я б з радістю тебе впустив.
Мія піднялась зі свого місця і кудись зникла. Я гукав її через вікно але вона не відгукувалась. Почув якійсь шурхіт з коридору і зірвався з місця. Я побіг до вхідних дверей звідки лунав звук. Коли підійшов ближче, звук згас. Я повернувся до своєї спальні і побачив Мію. Дівчина сиділа на своєму місці і дивилась на мене.
- Ти куди ходила? - запитав.
- Перевіряла твої двері. Вони не заблоковані, двері як двері. Максе, Я дуже хочу в дамську кімнату. На вулиці немає?
Я знов замислився. А що як у нього неправильно показує час. На годиннику вже десять тридцять шість. Але ж двері були заблоковані а тепер ні.
- Зачекай хвилинку — кажу.
Я побіг до вхідних дверей. Торкнувся дверної ручки. Постояв так секунд десять. Повернув замок і смикнув за ручку. Двері відчинились але Я боявся відкривати їх повністю. Я залишив маленьку щілину і вдихнув свіже нічне повітря.
- Невже Я вільний? - запитав сам себе.
Знову зачинив двері і повернув замок. Було страшенно лячно відкривати її повністю а тим паче впускати Мію. Раптом мої думки перервав стукіт у двері. Я завмер. Ще один стукіт.
- Максе, відчиняй. Я дуже хочу по одній справі.
Я поглянув у віконце біля дверей. Мія стояла на порозі і витанцьовувала. Всього півтори години лишилось. Мені було дуже страшно за дівчину, що як коли Я її впущу щось трапиться. А що як ні?
Поглянув ще раз на дівчину через віконце. Але ж двері хтось розблокував, цей хтось може бути тим хто залишав мені записки. Я начепив на двері ціпок і прочинив їх. Через щілину пролізла рука дівчина. Я торкнувся її.
Дуже холодна на дотик — подумав. - Але приємно когось торкатись після усього що трапилось.
Я протримав Мію усю ніч на холоді. Мені стало водночас страшно і соромно за це. Але ж залишилось не більше години.
- Будь ласочка, Максе. Я зараз обпісяюсь в тебе на порозі.
Відчепив ціпок, трохи відкрив двері. Коли Я визирнув на двір то відчув легкий прохолодний вітерець. Глянув на Мію, її щоки були рожеві від холоду та випитого віскі. Я відчинив ще трохи. Мія стояла схрестивши ноги і благаючим поглядом дивилась на мене. Я перевів погляд на її тіло і побачив червону цятку на плечі. Ту цятку яку залишають снайпери перед пострілом. Я миттю відкрив двері та схопивши Мію за руку втиснув її в будинок. Сам же випадково перечепився через поріг і встав навколішки. Мія посміхнулась дивлячись на мене. Так і залишався на місці, моя нога дуже боліла, мабуть вдарився об поріг коли падав. Я показав пальцем у бік ванної кімнати і побачив як Мія миттєво побігла. Намагався встати, було дуже боляче але мене тішила думка про те що Я вийшов з будинку і Я живий. Встав на ноги і вперся у стіну рукою. Тільки-но зробив один крок, двері з несамовитою силою зачинились. Ніби дуже сильний вітер підхопив їх і зачинив. Але вітру не було. Погода була спокійна і тиха. Було чутно як скрекочуть цвіркуни у кущах. Я схопився за дверну ручку і потягнув її на себе. Двері не відчинились. Смикнув іще і іще але вони не піддавалися. Я почав стукати по дверях кулаками але нічого не відбувалось.
Пошкутильгав до альтанки і почав бити кулаками у вікно. На звук прибігла Мія. Очі дівчини були налякані, вона стрибнула на підвіконня і почала кричати.
- Максе, що відбувається? Відчини двері!
Я подивився на Мію і почув свист. Коли Я зрозумів що то був за звук Я вже відчував дику біль у грудях. Я перевів погляд з наляканого обличчя Мії на свої груди. На моїй сорочці розросталась червона пляма. Я відчув холод і втому. Мені здавалось що Я засинаю і присів на лавку. Мія кричала і била долонями у вікно. Від її подиху вікно почало запотівати і перед тим як заснути назавжди, Я побачив напис на склі “итйив ясйагаман еН”
Мія стояла навколішки на підвіконні і била по вікну. З її очей котились сльози, вона намагалась кричати але вже ніхто її не чув.
- Не намагайся вийти — прочитала Мія.
Раптом Мія відчула втому у тілі і захотіла спати, їй вже не хотілось кричати або бити по вікну. Вона поклала голову на підвіконня, в її очах усе почало замулюватись і вона заснула.
Мій телеграм канал мого книжкового клубу, де можна ділитись своїми враженнями про прочитані книги
https://t.me/justbookclubukr