Що таке продюсувати, коли в тебе є тільки Google Docs і характер

Мене звати Анастасія Скорик. І я — продюсерка. Не тому, що вчилася у Нью-Йорку. Не тому, що маю 15 років досвіду в кіно. Я сказала — і ми знімаємо.

Мій шлях — це не історія про чарівну можливість. Це історія про багато років за кадром: рекламні кампанії, зйомки, безсонні ночі, кастинги, документи, чужі ідеї. Я була менеджеркою, помічницею, тією, хто “підтримає”, “узгодить”, “дотягне”. Та в якийсь момент я зрозуміла: я більше не хочу бути чимось продовженням. Я хочу бути джерелом.

У 2025 я запускаю свій перший кінопроєкт — тизер «Маленькі прокляття Каті». Не випадково. Не “аби спробувати”. А тому, що більше не можу мовчати. Цей тизер — мій перший вогонь. І він горить не для краси. Він горить, щоб палити зайве.

Світ кіно повільний. Іноді снобський. Іноді закритий. Але мені не треба вхід через службовий. Я сама створюю двері. І сама в них заходжу.

«Маленькі прокляття Каті» — це не просто тизер. Це початок історії, яка смішна, свіжа, трошки з полуничною — і дуже влучна. А головне — написана жінкою, яка не боїться сказати вголос те, що інші обговорюють пошепки. Авторка ідеї та сценаристка — Марія Ткачик.

Бути продюсеркою — це не про Excel. Це про те, щоби вірити в щось до того, як воно стало реальністю. І знайти людей, які теж у це повірять.

Я не впевнена, як усе буде. Але я знаю, що не зупинюсь. І що цей тизер — це лише початок. Я не зупинюсь, поки не запущу повний метр. Бо продюсерка — це не роль. Це стан, у якому я нарешті вдома.

Я не чекаю дозволу. Я запускаю. За роки в рекламних зйомках я навчилася знімати на коліні — але так, щоб це виглядало як Netflix. Я знаю, як зібрати команду, яка не «просто зніме», а дихає з тобою в унісон. Це не резюме. Це фундамент. І цей тизер — доказ того, що «Я сказала» — це вже план.