Історії спільноти CASES про війну №1: «На початку лютого ми продали квартиру у Львові та купили в Ірпені»

Наприкінці березня CASES проводили опитування серед представників креативних індустрій про те, як на них вплинула війна. Серед іншого, ми просили людей поділитися особистими історіями про те, як ці події торкнулися їх чи їхніх рідних. Таких історій ми прочитали понад півтори сотні, і деякими з них хочемо поділитися з вами. Вони анонімні і часто дуже короткі, але часом і декількох речень достатньо, щоб защемило серце.

У цьому матеріалі — перші 10 з них.

Історія 1. Інженерка-проектувальниця систем пожежної безпеки, Дніпро

Я і чоловік працювали в будівельній галузі. Зараз в Дніпрі ніхто не будує. Залишились без роботи.

Чоловік пішов до лав ТРО. Пішов, щоб захищати батьківщину. Заробітня платня там в рази менша, ніж в нього була. Але ж він пішов не за грошима. Я залишаюся вдома з дитиною. В неї дистанційне навчання, вона в першому класі. Тобто я не можу шукати роботу. Поки є час намагаюся здобути нову професію. Почала з вивчення Figma.

Історія 2. Продуктова дизайнерка у стартапі, Івано-Франківськ

За день до початку війни, 23 лютого, помер мій дідусь. Похорони були 24, але я не змогла потрапити на них, тому що у стані паніки довелось їхати з міста. 5 березня померла тітка, мамина сестра, я не змогла бути у місті і поруч з родиною. Налаштуватись на роботу надто важко, отримуючи завдання, паралельно отримую тривожність.

Історія 3. Учасниця спільноти, Страсбург, переїхала в липні 2021 року

Шкодую, що довелося поїхати тоді. Шкодую, що не з рідним містом, коли війна. Шкодую, що на чужині. Мене з'їдає туга вже більше півроку, а після початку загострення — ще сильніше. Боюся дивитися на будь-які фото улюблених вулиць, бо просто не зможу перестати плакати. Немає для мене і не буде для мене місця кращого на планеті за Київ.

Історія 4. Продакт-менеджер у стартапі, Київ

На второй день войны наше ПВО сбило ракету, остаток которой попал на ул. Кошице в Киеве. Было страшно, жена и ребенок до сих пор боятся резких звуков и любых звуков, идущих из неба...

Історія 5. SMM-ця, Київ

У мене біполярний розлад, я два роки в терапії, рік працюю з психіатром і п'ю ліки. Це допомагало добре робити мою роботу, незалежно від фаз біполярки. Перші два тижні війни я жила в сховищі з подругою і собакою, потім переїхала на захід України (до себе додому на Львівщину). Психіка витримує поки (я на зв'язку з психіатром). Вдається і працювати. Працюю в гемблінгу, почала постити корисний контент, підписникам заходить. В Києві жила з 2014, обов'язково повернуся туди вже в травні, якщо не буде суттєвого загострення ситуації.

Історія 6. Менеджер з відділу якості на курсах англійської мови, Київ

Моя сім'я виїхала з Києва у село в Київській області, і на 4-й день ми потрапили під бомби. Дві сусідні хати рознесло, у нашій вилетіли всі вікна, зламана вся веранда, щось сталось із кришою. Ми ту ніч ховались у погребі поруч, і тому вижили. Ще день після цього ми жили в погребі, без світла, тепла, не виходили на двір, бо чули трохи перестрілку та думали, що хтось ходить по двору. На наступний день ми заклеїли переднє вікно, два бокових вікна у машині (яку теж побило взривною хвилею) і під гучні бахи поїхали подалі від дороги у селищі. На наступний день звідти на захід.

Історія 7. Психолог, Херсон

Моя сім'я на війні ніби джентльмени удачі. Правда, ми не пірати, просто коли довелося думати, як переживає моя сім' я війну, то на думку прийшов саме цей вираз. Тому що ми живемо від щасливого моменту до щасливого моменту.

Так сталося, що у моїх батьків четверо дітей, і всі четверо будують своє життя у різних місцях. Тому війна не змогла нас розлучити, ми самі це зробили ще до війни, роз'їхавшись чи просто почавши будувати свої сім' ї. Тому я залишилася в Херсоні сама на час війни. У мене була можливість евакуюватися, проте я не хотіла, бо чітко розуміла, що не стану їхати без рідних. Тому вирішила приймати ситуацію як є.

Мій тато пройшов дві війни, тому завдяки його історіям я розуміла, як реагувати на ті чи інші події. І я вважала себе готовою до війни. Мій екстрений рюкзак був спакований за три тижні до війни, а в день війни я його довершила і знала, в яке сховище мені варто йти. Проте не так сталося, як гадалося.

Я сама мешкаю в гуртожитку, і наще сховище тут майже ідеальне: тут є світло, два виходи, вентиляційні отвори на вулицю. Правда, вода не проведена, але поки ми не під завалами, це не так відчувається. Я трошки зупинюсь на гуртожитку, бо це місце, де моя надія продовжує жити. В перший же день хлопці, звичайні студенти, на чолі з чоловіком нашої завідуючої гуртожитком, позбирали нам ліжка у підвалі зі старих, що там лежали. Вони зробили гуртожиток під гуртожитком: організували місця для сидіння, спання, чаювання, навіть організували локації для зарядку пристроїв і телефонів. Ми приймали людей з вулиці, і їм також організували ліжка. Перші 5 днів були найгіршим, бо в 6 км від нас громихало і трясло так, що наш гуртожиток трусився. Але ми являли мужність і підтримували один одного. Серед дівчат організували чергування з приготування їжі, а серед хлопців — чергування з нагляду за зовнішньою територією та захисту жінок. Також керівництво університету, від якого і є гуртожиток, закупили їжі і завезли нам — та стільки, що за м'ясом до мого холодильнику навіть через місяць ніхто не прийшов.

Якщо продовжувати про мою сім' ю, то в них присутня життєва мудрість, і продуктів у нас завжди є про запас. Тому вони не бідують, а Бог благословляє їх роботою, так що і фінансово вони не потребують. Можна сказати, що серед окупованих територій ми живемо, точно ніби у Бога за пазухою.

Звісно, ми почали більше турбуватися один про одного, більше переживати і від цього, що ми проходимо разом. Ціна уцілілих відносин стає ще більшою.

Історія 8. Невідома людина, Львів

На початку лютого ми продали квартиру у Львові та купили в Ірпені. Але не встигли переїхати. Зі Львова нас виселили, де жити, зараз не зрозуміло. Квартир нема або по захмарним цінам. Чекаємо, поки зможемо їхати додому, в наш найкращий Ірпінь.

Історія 9. Акаунт-менеджерка у SMM, Київ

В перший день всіх поглинула паніка. Люди в екстреному порядку полишали Київ. Моя позиція була і залишається іншою: поїхати — значить здати свій Київ. Перших днів 5 було страшно.

Зараз все налагоджується. Роботи стало більше, бо наші західні клієнти привели з собою ще клієнтів. Довелося швидко робити SMM-стратегію кризову. Швидко змінювати формати розповідей в соцмережах. І звісно ж, поєднувати це з волонтерством. Перші 10 днів, поки зелених коридорів не було, ми з хлопцем вивозили людей з Ірпеня і Бучі, допомагали сісти на потяг, розвозили гуманітарку. На 10 день мене контузило — на вокзалі впав уламок збитої ракети, ми з хлопцем були недалеко від нього. Батько сказав, що то перше боєве хрещення.

Історія 10. Контент-менеджерка, Одеса

Моя родина наразі знаходиться в ліпших умовах, ніж більшість українців, які залишилися в країні. Ми покинули нашу квартиру у Одесі та поїхали до області ще 24 лютого. Вирішили, що так буде безпечніше, бо маленький братик обов’язково повинен бути подалі від того, що відбувається. Вже більше місяця ми не були вдома, не спали у власних ліжках та не бачили рідних і друзів. Зараз ми разом, живі, та сподіваюсь, що у безпеці! Я вірю у перемогу України, бо наш народ сильний, єдиний та незалежний!

Якщо хочете поділитись своєю історією — ви можете надіслати нам її на team@cases.media. Історії спільноти ми публікуємо анонімно.