Історії спільноти CASES про війну №2: «Війна хоч і жахлива, але до жаху звикаєш»

Наприкінці березня CASES проводили опитування серед представників креативних індустрій про те, як на них вплинула війна. Серед іншого, ми просили людей поділитися особистими історіями про те, як ці події торкнулися їх чи їхніх рідних. Таких історій ми прочитали понад півтори сотні, і деякими з них хочемо поділитися з вами. Вони анонімні і часто дуже короткі.

Першу частину історій читайте тут. А у цьому матеріалі — наступні 10.

Історія 1. Креативна директорка, Київ

Привіт! до 23 лютого я жила в Києві любимому, але зараз я переїхала до батьків, до рідного міста народження. Я люблю своє місто, в якому народилась, але домівка моя залишилась в Києві. Я музикантка також, і моя студія домашня теж залишилась в Києві. Я дуже сумую за містом! Кожного для я моніторю, де впала нова їбуча ракета, і бачу свої вже рідні вулички, але я їх не впізнаю. Я ненавиджу русню, я мізороска, і мені по##й, хто шо скаже. Вони залишили нас без домівок, деяких життя (!), а за це нема прощення! В голові грає постійно або наш гімн, або «Як тебе не любити, Києва мій!». От як його не любити??? Передаю тобі вітання, моє місто любиме, ми всі повернемось до тебе скоро! І напишу тобі пісню, оду любові до тебе! Зараз стараюсь жити далі, працювати, допомагати, писати нову музику (вийшов сингл «Воїн» на днях). Вірю в ЗСУ, вірю в нас! І люблю.

Історія 2. Продуктова дизайнерка, Київ

Хочу сказати найгірше — люди потроху адаптуються, і ми також. Війна хоч і жахлива, але до жаху звикаєш — працюєш під сирени, не виходиш на вулицю, забиваєш на свої хотєлки, їси одне і теж, ходиш в одному і тому ж, просто відчуваєш страх, і біль, і розпач щодня. Це все стає буденністю. Із мінусів особисто для мене: 1) пересралася з половиною сім’ї, котрі змушували мене поїхати за кордон; 2) два рази особисто бачила вибухи дуже поруч, після яких просто біжиш, і, крім страху, немає нічого; 3) біль від того, що всі близькі їдуть, всі кудись порозсипалися, все якось руйнується.

Плюсів купа насправді. Ми віримо в один одного, в Україну, ми перероджуємося, ми осмислюємося, ми ростемо, ми просто супер, а будемо ще краще! Я просто не бачу сценаріїв, окрім перемоги 🌝

Також мене трохи турбує русофобія, якщо чесно. У цьому питанні я, на жаль, не можу підтримати загальну ейфорію.

Історія 3. UI-художник, Київ

Мої родичи з сірої зони ООС. Під Волновахою. В них немає зв’язку, світла, води… В багатьох будинках вибило вікна, двері. Зв’язатися з ними не можу з 3 березня. Вони вже в «дире»…

Історія 4. Маркетолог, Київ

Я відповідала [на анкету] за свою маму. Наразі мені майже 15 років. Ми дуже боялися війни. Тато нам казав збиратися і виїздити до рідних в інше місто, але ми не наважувалися покидати нашу домівку, НАШЕ ВСЕ. І одного разу о 4 ранку я прокинулася від вибухів, сиділа і думала, чи то вибухи, чи то підлітки запускають шалені петарди. Сиділа-сиділа, потім трохи оговталася і задрімала. О приблизно 4:30 ранку до мене і до мого брата в кімнату дуже швидко і нервово заходить мама і каже: «ДІТИ, БІГОМ ЗБИРАЙМОСЯ — ВАСИЛЬКІВ БОМБЛЯТЬ». Слава богу, у нас був складений чемоданчик з необхідними речами, документи, речі. Ми швидко одяглися, взяли собаку і вибігли на вулицю до машини — слава богу, мама водить машину. Вдома залишився кіт і 2 папуги (потім їх забрали наші родичі). Ми поїхали дуже швидко, багато машин їхало необережно, проти правил (ми теж), щоб встигнути перетнути міст. За нами повинні були їхати бабуся, дідусь і тітка, але вони не залишили город. Ми за кордоном, вони залишились. Дуже сумую за всіма своїми знайомими. СЛАВА УКРАЇНІ!

Історія 5. Артдиректор, Київ

У батьків був будинок під Гостомелем. У перші години війни, коли ще ніхто нічого не встиг зрозуміти, біля них почалися бої за аеродром. Батьки були там кілька днів, майже у пастці — не зайти, не вийти. Через них літали снаряди та зносило дахи у сусідніх будинках. Дякува Богу та теробороні, їм вдалось виїхати до нас у Київ. Наразі всі приватні будинки їх сектору знищено.

Історія 6. Керівник ювелірного бізнесу, Запоріжжя

Ну, в целом ситуация выглядит так, что о ювелирном бизнесе можно забыть. Не понимаю, на какое время, но даже если война закончится в ближайшие сроки, я сомневаюсь, что украшения — предмет первой необходимости в момент восстановления страны. Так что начал искать себя в UX-дизайне.

А дело, которым занимался порядка 15 лет, судя по всему, буду хоронить.

Історія 7. Вебдизайнер, Львів

Мама працює директоркою загальноосвітньої школи. З початку вторгнення у школі тепер не проводяться уроки і не чути учнівського гаміру. Зараз у школі живуть вимушено переміщені особи. У спортзалі та актовому залі — матраци, ковдри, різні речі. У коридорах — склад з гуманітарною допомогою. Їдальня не переставала працювати — годують як і ТрО, так і вимушено переміщених осіб. Мама каже, що сумує за учнями, уроками, навчальним процесом, спілкуванням з дітьми та їхніми посмішками.

Історія 8. Акаунт-менеджерка, Київ

Другу ніч війни у Києві я провела в своїй квартирі поруч із військовою частиною. Крім віддалених вибухів, були вуличні бої просто в нашому дворі. Як виявилося потім, було поранено декількох сусідів, які були в цей час у себе вдома — одного в ногу, другого в живіт. Завдяки тому, що ми лежали на підлозі в коридорі, залишилися в безпеці. Але була пожежа в 100 метрах від нас, а у дворі наступного дня побачили гільзи і ще якісь сліди перестрілок. Руки в мене тряслися ще декілька днів — не могла коректно набирати повідомлення на телефоні.

Моя бабуся — з Маріуполя, недавно її вдалося вивезти звідти за допомогою сусідів. Це було дуже травматично для неї — довго, важко, страшно. Вся дорога під кулями і вибухами, в неймовірний холод, ночівлі в мороз. Боюся поки розпитувати її про деталі — настільки в шоковому стані вона досі перебуває, хоча пройшов вже тиждень, як вона звідти поїхала.

Історія 9. Графічна дизайнерка, Херсон

Я инвалид первой группы и всегда пыталась найти посильную работу с частичной занятостью. Поэтому пришла в дизайн.

Только недавно стали появляться постоянные клиенты. Я оформляла баннеры, обложки для групп в ВК и карточки товаров для маркетплейсов. Но все клиенты были только из РФ. Теперь такая работа невозможна

До войны у меня была мечта — стабильно зарабатывать, чтобы помочь моей маме и поддерживать свою независимость (я полностью физически зависима от помощи других). Теперь, если мы это все переживем, мне кажется, я не смогу найти работу в Украине, чтобы мои навыки были здесь востребованы.

Історія 10. Акаунт-менеджерка, Дніпро

Мое родное село оккупировали. Родители и одна сестра сразу же выехали оттуда, но уже не в сторону Украины, и на машине добрались, на данный момент, через несколько стран до Германии. Другая сестра с маленькой племянницей их семьёй были в городе Волноваха в подвале с почти закончившейся едой, когда пропала связь со всеми членами семьи. Я еле выдерживала эти переживания, искала различные способы вывезти их оттуда. Очень сложно, когда ты самая младшая в семья и чувствуешь переживания и ответственность за спасение остальных. И какое счастье было, когда одним утром звонит сестра в слезах что они смогли выбраться оттуда.

Сейчас сестра со своей семьёй на Западной [Украине], родители с ещё одной сестрой на пути в Швейцарию, я в Днепре. Очень грустно, что родного дома уже нет, а семью раскидало по разным уголкам.

Искренне верю, что в ближайшее время мы снова соберёмся большой семьёй в родном доме, где будет висеть снова украинский флаг🙏🏻

===

Якщо хочете поділитись своєю історією — ви можете надіслати нам її на team@cases.media. Історії спільноти ми публікуємо анонімно.