Історія українського кінематографа: початок радянської епохи

🎞️ Продовжуємо серію дописів про вітчизняний кінематограф – сьогодні на черзі період початку радянської окупації України та наше кіномистецтво 20-х років минулого століття.

ВУФКУ, Курбас, Довженко, Дзиґа Вертов – подробиці в каруселі! ➡️

У 1922 році було створено Всеукраїнське фотокіноуправління (ВУФКУ), яке змогло відновити одеські та ялтинські кінопідприємства. В 1928 році запустили в роботу Київську кінофабрику, що згодом стала Київською кіностудією ім. О. Довженка.

Радянські історики кіно наголошували, що ці підприємства ніби як були не справжніми фабриками, а примітивними, напівзруйнованими та розграбованими ательє. Їх відновили, оснастили сучасною технікою і перетворили на кінофабрики. Попри це, процес відновлення йшов активно, і про технічний рівень свідчила якість створених фільмів.

Перші стрічки висвітлювали нещодавні події: у 1923 році вийшов «Отаман Хміль» В. Гардіна, що розповідав про боротьбу червоних із загонами білогвардійців. Наступного року з'явився фільм «Лісовий звір» А. Лундіна, який також описував ліквідацію загону, на чолі з отаманом Заболотним, а «Укразія» П. Чардиніна розповідала про протистояння з іноземною військовою інтервенцією на півдні України.

У цих фільмах помітно вплив Пролеткульту, що відкидав ідеї української класичної спадщини.

Кіновиробництво роз­ви­ва­ло­ся бурх­ли­во. Любомир Го­сей­ко, український кінознавець, пи­сав: «Як­що за єди­ний еко­номічний кри­терій взя­ти прин­цип са­мофінан­су­ван­ня, то че­рез три ро­ки ВУФ­КУ стає дру­гою за по­тужністю дер­жав­ною кінофірмою в СРСР після “Сов­ки­но”».

Роз­ши­рю­вав­ся й кіно­про­кат: у се­зоні 1928–29 рр. в Ук­раїні кінотеатри відвідало близь­ко 17 млн гля­дачів. А з дру­гої по­ло­ви­ни 1927 ро­ку з’яв­ляється ре­гу­ляр­на інфор­мація про ук­раїнське кіно в за­кор­донній пресі. То­го ро­ку ВУФ­КУ надісла­ло до Па­ри­жа і Берліна фільми: «Та­рас Тря­си­ло», «Со­ро­чинсь­кий яр­ма­рок», «Ми­ко­ла Дже­ря», «Свіжий вітер», «Алім», «Манд­рівні зорі», «Сум­ка дип­кур’єра», «ПКП».

Питання національної ідентичності українського кіно на початку 1920-х років було досить актуальним, і керівники ВУФКУ усвідомлювали цю проблему. У пошуках лідера в 1924 році вони звернулися до Леся Курбаса з пропозицією працювати в кіно. Однак праця Курбаса з кінематографом виявилася нетривалою: після створення кількох політично насичених короткометражок, він вирішив остаточно залишити кіно, не бажаючи розриватися між театром і кінематографічною діяльністю.

В Україні було створено низку німих стрічок, серед яких найвідомішою є «Земля» Олександра Довженка, яку кінокритики вважають культовою для свого часу. Ще на­прикінці 1927 ро­ку кри­ти­ки пи­са­ли про До­вжен­ка як про гли­бо­ко національ­но­го май­ст­ра: «Він за­ли­шається ним навіть у прий­о­мах сво­го пись­ма; вплив ук­раїнської націо­наль­ної куль­ту­ри про­яв­ляється, на­при­клад, в лег­кості, з якою До­вжен­ко вирішує ті пи­тан­ня “ко­медійних прий­омів” на ек­рані, над яки­ми так без­помічно б’ється Моск­ва».

Серед визначних подій в історії українського кінематографа особливе місце займає показ у 1930 році першого звукового фільму «Симфонія Донбасу» режисера Дзиґи Вертова – одного із засновників і теоретиків документального кіно, якого вважають яскравим представником «Українського Відродження» в кіномистецтві.

Кіно України в 1922–1929 роках мало автономію та підпорядковувалося Народному комісаріату України. Формально це тривало до 1933 року, поки не було ухвалено постанову Раднаркому СРСР «Про організацію головного управління кінофотопромисловості при Раднаркомі СРСР», хоча фактично автономія зберігалася лише до 1929 року. Керівники ВУФКУ намагалися відстояти автономію, але їхні зусилля не зрівнялися з тиском.

У 1930 році ВУФКУ було реорганізовано в «Українафільм», а ще через кілька років, із втратою економічної незалежності, ця установа припинила своє існування.